В другій половині 2019 року Касаційним цивільним судом було прийнято остаточне рішення по справі №201/13602/16-ц щодо впливу позовної давності на таке похідне зобов’язання, як застава. На наш погляд, логіка суду може в подальшому застосовуватись і в господарському судочинстві, тож пропонуємо детальніше розглянути суть справи.
Позивач звертався до суду для визнання припиненим договору застави на підставі того, що в іншому судовому провадженні вже було відмовлено у стягненні кредитної заборгованості, яка і забезпечувалась цією заставою, через те, що закінчився строк позовної давності (далі – ПД).
Місцевим судом та судом апеляційної інстанції позивачу було відмовлено у задоволенні позову з мотивацією того, що пропущення строку ПД не припиняє зобов’язання автоматично.
Врешті решт, Касаційний цивільний суд поставив крапку в цій справі, підтримав позицію попередніх інстанцій і мотивував це наступним чином.
За загальним правилом, підставою припинення зобов’язання є повне або часткове виконання на умовах, встановлених законом або договором. При цьому, жодним нормативно-правовим актом не передбачено сплив ПД як підставу для автоматичного припинення зобов’язання. Навіть якщо особа виконала зобов’язання після спливу ПД, вона не має права вимагати повернути виконане (ст.267 ЦК України). Таке виконання допускається, має достатньо правових підстав і не може бути скасоване в подальшому.
Тож позовна давність – це більше про захист прав чи інтересів у випадку наявності якогось спору, і сплив встановленого строку ПД позбавляє саме можливості примусового виконання зобов’язання (але тільки якщо зобов’язана сторона сама акцентує увагу суду на цьому).
Тож сплив ПД для стягнення кредитної заборгованості не може стати підставою для припинення похідного забезпечувального зобов’язання, наприклад, застави, оскільки сплив вказаного строку не є законодавчою підставою автоматичного припинення зобов’язання.
Читайте також: Держпраці і правила оформлення відносин з працівниками